Українська література та театр кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – період інтенсивного розгортання визвольного руху в державах, до складу яких входила Україна, – Росії та Австро-Угорщини, підвищення національної самосвідомості українців, чому значною мірою сприяла демократична революція 1905 – 1907 рр., зародження перших українських політичних партій, які очолили національний рух (РУП, УСДП та ін.). Важливе місце у громадському житті не тільки Західної, а й Східної України зайняли осередки «Просвіти», Наукове товариство ім. Т. Шевченка, інші культурно-освітні організації. Демонстрацією національної самосвідомості й гідності українців стали відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві в 1902 р., святкування 35-літньої творчої діяльності М. Лисенка 1903 р. в Києві, відзначення  столітнього ювілею Т. Шевченка в 1914 р.

Розпочалося видання періодичної преси, яка виражала громадські настрої: газети й журнали «Рідний край», «Рада», «Нова громада», «Шершень», «Боротьба», «Вік», «Киевская старина», літературний часопис «Українська хата», журнал «Дзвін» та ін. пропагували національні ідеї, друкували твори українських авторів та статті визначних політиків. Саме на сторінках періодичних видань виокремилася окрема галузь літературно-художньої критики, представлена публіцистичними та науковими працями І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Павлика, О. Маковея, які відстоювали право української літератури на самостійний розвиток, відзначали її високу художню майстерність та демократизм.

Українську літературу кінця XIX – початку XX ст. характеризує бурхливий розквіт поезії, найрізноманітніших ліричних та ліро-епічних жанрів. У поетичному жанрі одночасно працюють і старійшини (І. Франко, М. Старицький, Б. Грінченко), і зрілі майстри (Леся Українка, О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко), і молоде покоління (Г. Чупринка, М. Семенко, П. Карманський, П. Тичина, М. Рильський).

Справжнє оновлення пережила на початку XX ст. українська проза з характерним психологізмом, тяжінням до лаконізму, концентрованості образів, високою емоційністю. Провідним жанром української прози виявилася новела (В. Стефаник, М. Коцюбинський та ін.), популярними були й оповідання, поеми, повісті, романи.

Художньо-естетична палітра української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття була досить різноманітною. Реалізм в українській літературі був представлений творчістю Марка Вовчка (соціальна повість «Інститутка», «Народні оповідання»), І. Нечуй-Левицького, яким було розвинуто жанри соціальної повісті й соціального роману («Кайдашева сім’я», «Микола Джеря»), П. Мирного – автора соціально-психологічних романів і повістей («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» та ін.), П. Куліша (національний історичний роман «Чорна рада»), В. Винниченка (оповідання «Краса і сила», «Солдатики», роман «Чесність з собою», п’єси «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх»).

Особливе місце займає літературна і наукова спадщина І. Франка, який відзначився і в поетичних жанрах («Каменярі», «Не пора», збірка «Зів’яле листя», поема «Мойсей»), і в прозі («Перехресні стежки»), і в драмі («Украдене щастя»), і в перекладах, і в наукових працях («Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» та ін.).

Наприкінці ХІХ ст. до української літератури й поезії поступово ввійшли нові мистецькі течії, зокрема модернізм, який став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Ознаками естетики модернізму були естетизм («мистецтво для мистецтва»), інтелектуалізм, європеїзм, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя й світогляду людини. Виникнення модернізму як течії стало ознакою зрілості, самодостатності української літератури.

Лідерами українського модернізму вважають М. Коцюбинського та В. Стефаника. Творам М. Коцюбинського властивий імпресіоністський характер («Іntermezzo», «Сміх», Цвіт яблуні», «Хвала життю», повісті «Fata morgana», «Тіні забутих предків»). В. Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм – стиль, що передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами, звернення до універсальних аспектів людського життя (психологічні новели «Виводили з села», «Синя книжечка», «У корчмі», «Катруся», «Кленові листки», «Стратився», «Бесараби»).

Своєрідним ідеологом модернізму став поет М. Вороний, який декларативно відмовився від хуторянсько-народницької поезії, культивував «натхненну чарівницю» красу, намагався збагатити поетичний словник і строфіку. У поемі «Євшан-зілля» йдеться спадкоємність духовних традицій, збірки М. Вороного «Ліричні поезії», «В сяйві мрій» демонструють естетизацію та музикальність образів; цикли «Ікар», «Сонячні хвилини» вводять до поезії урбаністичну тематику, виступає з патріотичних позицій.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні була започаткована жіноча мистецька традиція, що стало важливою рисою літературного модерну. У цей час працювала плеяда українських авторок, серед яких найяскравішими були Л. Українка та О. Кобилянська. Л. Українка здобула світове визнання як драматург-новатор, її творчість характеризує глибокий інтелектуалізм, звернення до образів світової міфології, історії та культури («Вавилонський полон», «Кассандра», «Кам’яний господар»). Драма-феєрія «Лісова пісня» – найвідоміший твір Л. Українки – один із перших прообразів жанру фентезі в українській літературі.

О. Кобилянська, активна учасниця феміністичного руху на Буковині, в новелах «Царівна», «Аристократка», «Valse melancolique» та ін. відтворила злам у суспільній свідомості, пов’язаний зі зміною становища жінки, її новими соціальними ролями.

Стильові ознаки неоромантизму та символізму проявились у поетичній творчості О. Олеся (поетичні збірки «З журбою радість обнялась», «Поезії», «Твори», «Драматичні етюди», «На зелених горах» та ін.).

У 1910-ті роки до української літератури увійшов футуризм, до різних проявів якого залучалися українські поети-авангардисти – В. Еллан, М. Семенко, В. Чумак, К. Поліщук, намагаючись поєднати національну самобутність із західноєвропейськими формалістичними інноваціями.

Отже, література кінця XIX – початку XX ст. віддзеркалювала духовний імідж українського народу, сприяла формуванню національної гідності й виводила українське мистецтво на європейський рівень.

Розвиток українського театру кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Перша українська професійна театральна трупа була утворена у Єлисаветграді 1882 р. групою «корифеїв українського театру» (перша постановка – «Наталка Полтавка» І. Котляревського), до якої входили М. Кропивницький та Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський та М. Садовська-Барілотті). Пізніше до них долучилися актриса М. Заньковецька, драматург М. Старицький та ін. Ними було створено класичний репертуар українського театру.

Режисерські пошуки М. Кропивницького та М. Старицького були своєрідним узагальненням багаторічного творчого досвіду їх попередників: з одного боку, І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка як представників авторської режисури, з іншого боку – акторської режисури М. Щепкіна та К. Соленика. Важливе місце в репертуарі театральних труп М. Кропивницького та М. Старицького займали оперні й опереткові вистави (опера «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, оперета «Чорноморці», опера «Утоплена» М. Лисенка). Специфіка театральної діяльності М. Кропивницького і М. Старицького полягала у синкретичності, в органічному поєднанні елементів драматичного дійства з музичними, вокальними та хореографічними. Актори, яких виховували видатні українські режисери, були універсальними, вони однаково успішно грали і в драмі, і в опері, і в опереті.

Загальний розвиток українського професійного театру йшов від побутово-етнографічної достовірності, від етнографічно-натуралістичних захоплень, зовнішнього підкреслення національного колориту сценічних подій до глибокої психологічної правди у розкритті життєвих явищ та людських характерів.

У західноукраїнських землях єдиним українським професійним театральним проектом був театр «Руська бесіда» у Львові, репертуар якого складали класичні п’єси М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, а також Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, російських і західноєвропейських класиків. Афішу «Руської бесіди» прикрашали опери українських композиторів «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Катерина» М. Аркаса, «Різдвяна ніч» М. Лисенка, європейські оперні твори «Продана наречена» Б. Сметани, «Сільська честь» П. Масканьї, «Фауст» Ш. Гуно, «Євгеній Онегін» П. Чайковського, «Мадам Батерфляй» Дж. Пуччіні, більшість з яких вперше зазвучали українською мовою.

У жовтні 1901 року в Києві оперою М. Глінки «Життя за царя» було відкрито Міський театр, у якому успішно працювала російська оперна трупа з різноманітним західноєвропейським і російським репертуаром. Серед знакових подій на цій сцені: постановка М. Садовським опери «Різдвяна ніч» до ювілею музичної діяльності М. Лисенка 1903 р., а також монументальна постановка музичної драми М. Мусоргського «Борис Годунов» 1908 р.

Український професійний театр дістав у Києві своє постійне приміщення (у Троїцькому народному домі, нині Театр оперети) лише в 1907 р. Режисура оперних спектаклів М. Садовського була реалістичною, вона вийшла із українського класичного музично-драматичного театру корифеїв М. Старицького та М. Кропивницького Визначними подіями стали постановки М. Садовським опери «Енеїда» М. Лисенка за І. Котляревським 1910 р. та «Утопленої» М. Лисенка за М. Гоголем 1913 р., які повністю розкрили самобутність режисерської палітри майстра та демонстрували його тлумачення оперного спектаклю як складного стилістичного комплексу.

Театральні постановки М. Старицького, М. Кропивницького та М. Садовського переконливо засвідчують високий рівень української режисури кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Початок ХХ ст. знаменується появою модерністських течій на раннього театрального авангарду – футуризму, які співіснували з традиційним мистецтвом. Для модернізму, що проявився в зміні манери акторської гри, в сценографічних пошуках, у зверненні до новітньої української драматургії, «головним був не перебіг сценічних подій, а сутність життя, не конкретність побутових обставин, а суб’єктивне трагедійне сприйняття всесвіту».

Модернізацію українського театру здійснив у 20-ті роки ХХ ст. Л. Курбас, який вивів вітчизняний театр на європейський рівень, залучив його до модерністської та авангардної естетики.