Український живопис кінця ХІХ – початку ХХ століття

Українське образотворче мистецтво кінця ХІХ – початку ХХ століття, так само, як європейське й російське, розвивалось у повній відповідності з політичними й соціальними реаліями часу, здобутками науково-технічного прогресу та еволюцією естетичних ідеалів. Найголовніші риси, які були притаманні українському малярству означеної доби – його висока духовність, поетичність, цілісність світосприйняття – йшли від витоків народного менталітету.

Наприкінці XIX ст. в українському образотворчому мистецтві домінували жанри поетичного пейзажу, портрету, побутової картини (творчість С. Васильківського, П. Левченка, М. Ткаченка, М. Пимоненка, Г. Світлицького, Ф. Красицького, К. Крижицького та ін.), що можна вважати підсумком процесу самовизначення національної школи мистецтва. У той час звернення художників до відображення природи України, народних типів, етнографічних особливостей селянського або козацького побуту, звичаїв та обрядів, народної архітектури демонструвало утвердження національної гідності свого народу, а також доводило романтичне світосприйняття (з часом ідилічна картина народного селянського буття та інтимно-ліричний пейзаж отримали сумнозвісну назву «малоросійщина»). Відзначимо й відсутність протиставлення романтизму і реалізму, що йшло від традицій російського живопису середини ХІХ ст.

Романтико-реалістичний демократичний напрямок українського малярства на початку ХХ ст. поступово відходив на другий план. На межі ХІХ – ХХ ст. в українське мистецтво ввійшли модерні течії європейського мистецтва – модерн, еклектика, декоративізм, імпресіонізм, експресіонізм, кубізм, абстракціонізм та конструктивізм. Художні виставки Києва, Харкова, Одеси та Львова заповнив «пейзаж настрою», який поступово відтіснив жанр «селянської ідилії» та формальні засоби академізму й пізнього передвижництва. Пейзаж настрою як рефлективне світобачення городянина створювався в діапазоні стилістики від імпресіонізму до модерну.

Українські художники засвоювали нові техніки письма, експериментували з формою та засобами виразності. На творчі інновації українських майстрів початку ХХ ст. вплинули як російські живописці (художники «Світу мистецтва», І. Білібін, представники конструктивізму та авангарду), так і західноєвропейські митці (Г. Климт, представники мюнхенського сецессіону, віденського модернізму тощо).

Від реалістичної стилістики відійшли Г. Нарбут, А. Маневич, О. Новаківський, О. Мурашко, К. Малевич – творець супрематизму, О. Екстер та ін.

Визначним художньо-освітнім закладом в Україні останньої чверті XIX ст. була Київська рисувальна школа (1875 – 1901), що відіграла одну з ключових ролей у становленні українського живопису нового часу. Засновником школи був М. Мурашко. Вихованці цієї школи, серед яких були М. Пимоненко, О. Мурашко, С. Костенко, Г. Світлицький, Ф. Красицький, К. Крижицький, відіграли провідну роль в українському живописі початку ХХ століття. Більшість із них шліфували свою майстерність в Академії мистецтв у Петербурзі, навчалися в майстерні І. Рєпіна, спілкувалися з діячами «Світу мистецтва». Представники нових напрямів у мистецтві (О. Мурашко, М. Івасюк, Г. Нарбут, О. Екстер та ін.) вчилися в Європі, де були визнані й відомі.

На початку ХХ ст. розпочалося формування мистецтвознавчої науки, чому сприяли мистецько-критичні статті М. Мурашка, його книга «Спогади старого вчителя», мистецькі виступи в пресі Є. Кузьміна, дослідницька робота А. Прахова у зв’язку з реставраційними роботами в Кирилівській церкві та розписами Володимирського собору.

Від 1907 р. у Києві друкувалися мистецтвознавчі видання «В мире искусства» (1907 – 1910), «Искусство и печатное дело» (1909 – 1910), «Искусство» (1911 – 1912), «Искусство Южной России» (1912 – 1914), в Галичині виходили журнали «Часопис», «Будучність», «Артистичний вісник», які редагував І. Труш.