– український письменник, перекладач, поет, який тяжів до модернізму, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець. Один із засновників Української Центральної Ради. Один із засновників і режисерів Національного театру.

Найвідоміший твір М. Вороного – поема «Євшан-зілля» (1899) про необхідність повернення людині історичної пам’яті, усвідомлення своєї національної приналежності.

М. Вороний був ініціатором модернізації вітчизняної літератури, наближав її до визнання європейською культурою, активно підхоплюючи різноманітні художні віяння. 1901 року в «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»).

Він одним з перших вводить до лірики урбаністичну тематику, надихається європейською традицією, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»).

Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Окрім цього, поезії автора є досить музикальними. Музикальність досягається завдяки використанню різноманітних засобів емоційної фонетики: рефренів, асонансів, алітерацій, анафор та епіфор. Саме тому композитори привертали увагу до його творчості: М. Лисенко («Сонце заходить», «Нічого, нічого»), К. Стеценко (хор «Хмари», «Реквієм») та ін.

М. Вороний написав низку мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма», 1913), в яких він виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913; «Український театр у Києві», 1914; «Режисер», 1925; «Драматична примадонна», 1924.

1. Луцюк М. В. Поет краси страждання. Художня творчість Миколи Вороного. К.: Колесо, 2008. 60 с. URL: http://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/5212/7/M_Lutsiuk_PKSMV_GI.pdf